МОВНА НОРМА

 Основною ознакою літературної мови є її унормованість.

Норма літературної мови — це сукупність загально­прийнятих правил реалізації мовної системи, які за­кріплюються в процесі суспільної комунікації.

Виділяють такі типи норм літературної мови:

— орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень, акцентологічні норми);

— графічні (передача звуків на письмі);

— орфографічні (написання слів);

— пунктуаційні (вживання розділових знаків);

— лексичні (слововживання);

— морфологічні (вживання морфем);

— синтаксичні (керування, узгодження, поєднання й розміщення слів, речень);

— стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування).

УСНА Й ПИСЕМНА МОВА

Літературна мова — це складова й невід’ємна час­тина загальнонаціональної мови. Вона виділяється як унормована й оброблена її форма. Літературна мова об­слуговує всі сфери суспільного життя: виконує функ­ції спілкування, є мовою художньої літератури, науки, публіцистики, задовольняє потреби державних установ, навчальних закладів тощо.

Харктерними рисами сучасної української літера­турної мови є її універсальність, здатність охопити всі накопичені людством знання, обслуговувати всі мовні сфери, обов’язковість її норм незалежно від соціальної, професійної чи територіальної належності носіїв мови, наявність варіантів для висловлення близького змісту.

Літературна мова не є статичним утворенням: її пос­тійна взаємодія з мовою художньої літератури, іншими мовними стилями при збереженні нормативної єдності є запорукою її збагачення, розвитку і єдності.

Українська літературна мова існує в двох формах — усній і письмовій. Усна форма розрахована на слухача, письмова — на читача.

Усна мова більш спонтанна, експресивна, безпосеред­ня, тісніше пов’язана з позамовною ситуацією, з загальним контекстом. Ступінь її підготовленості зазвичай є значно нижчим порівняно з письмовою. В усній мові широко використовується розмовно-побутова, емоцій­но забарвлена лексика. Синтаксис відрізняється мен­шою вимогливістю до об’єднання слів і частин речення. Частіше вживаються прості речення й конструкції; за­стосовуються додаткові, невербальні засоби комуніка­ції — міміка, жести.

Писемна форма літературної мови характеризуєть­ся обдуманістю, лаконізмом, монологічним характером викладення, суворими вимогами до мовних засобів. У ній широко використовується абстрактна лексика, на­укова й професійна термінологія, частіше вживаються складні конструкції з чітким визначенням складових частин, будується складне синтаксичне ціле, використовуються звороти, абзаци, періоди.

ЛЕКСИЧНИЙ СКЛАД СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 Усі слова сучасної української мови щодо їх стосунків із різними функціональними стилями поділяються на дві великі групи:

1.Стилістично нейтральна, міжстильова лексика.

2.Стилістично забарвлена лексика обмеженого вжи­вання (слова, що використовуються лише в окре­мих стилях чи в одному з них).

Стилістично нейтральна (міжстильова) лексика вико­ристовується в усіх мовних стилях (батько, сестра, го­лова, будинок, стіл, вітер, жито, соловей, білий, думати, сьогодні, повільно, два, десять тощо).

Стилістично забарвлена, вужчого стилістичного призначення лексика пов’язана не з усіма, а з окреми­ми функціональними стилями. Сюди належать книж­на, розмовна, просторічна лексика, діалектизми, терміни, професіоналізми, жаргонізми, арготизми.

Книжна лексика включає в себе слова, що познача­ють абстрактні поняття: здатність, старанність, мистец­тво; слова із забарвленням урочистості: воїн, корифей, мадонна, серед яких і більшість старослов’янізмів: бла­говісний, благословенний, храм; застарілі слова, що вико­ристовуються в сучасній літературній мові: інквізиція, кольчуга, ясир; поетичні слова: блакить, злотокосий, живо, дайний та ін. Книжна лексика переважає в писемних варіантах стилів. Між книжною й загальновживаною лексикою неперехідної межі немає. З розвитком науки й культури, з підвищенням освітнього рівня, зі змінами в житті народу слова, колись книжні, стають загально­вживаними.

До складу розмовної лексики належать слова, що є літературними, але надають мовленню розмовного забарвлення. Як правило, вони використовуються в ус­ному варіанті літературного мовлення (під’юджувати, репетувати, мастак; роздзвонити — «проговоритися», розплатитися — «помститися»).

Діалектизми — це слова, поширення яких обмежуєть­ся територією певного наріччя (діалекту). Лексичні, етнографічні, семантичні та ін. діалектизми не вико­ристовуються в науковому та офіційно-діловому сти­лях, крім тих випадків, коли вони є предметом опису та вивчення (у таких науках, як діалектологія та етног­рафія).

Діалекти є невичерпним джерелом збагачення літе­ратурної мови. Чимало діалектизмів стало надбанням загальноукраїнського красного письменства. Проте без потреби вживати діалектну лексику не слід, оскільки невмотивовано й невдало використані діалектизми за­смічують літературну мову, роблять її незрозумілою, важ­кою для сприймання.

Терміни — це слова або усталені словосполучення, що чітко й однозначно позначають наукові чи інші спе­ціальні поняття. Як правило, терміни — це слова іншо­мовного походження (вектор, генератор, політологія) або кальки з них, утворені на питомому матеріалі (кисень, напівпровідник, теплообмін).

З одного боку, термінологія повинна обслуговувати потреби тієї нації, в мові якої створена, з іншого бо­ку, при творенні термінології слід зважати на її інтерна­ціональну комунікативну функцію, яка дедалі зростає. Спільні тенденції в розвитку термінології різних мов переплітаються з власними національними традиціями. Поєднання запозичених і питомих елементів у сучасній українській термінології не порушує її фонетичної га граматичної структури, її самобутнього обличчя.

Професіоналізми — це слова та словосполучення, властиві мовленню певної професійної групи людей (назви знарядь праці, трудових процесів, специфічні професій­ні вислови тощо). Наприклад: дупло (у зубі), удар (у дру­карстві), підвал, шапка (у газеті). За межами даного про­фесійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу.

Найчастіше професіоналізми застосовуються в усно­му мовленні людей певної професії. У писемній формі нони вживаються у виданнях, призначених для фахівців окремих галузей науки та виробництва (буклети, інс­трукції тощо).

Неологізми — слова, що означають нові поняття й предмети. Найчастіше неологізми — це слова, які ста­ли термінами або професіоналізмами.

До лексики обмеженого функціонування належать і жаргонізми, для яких характерне забарвлення нелітературності. Жаргон — сукупність особливостей словника розмовного мовлення людей, пов’язаних певною спіль­ністю інтересів. Насамперед це спільність професійна, а також тривале перебування разом (навчання, військо), однакові захоплення (спортом, мистецтвом, колекціо­нуванням тощо). Багато жаргонізмів виникає в моло­діжних колективах, зокрема в студентських та учнівсь­ких. Наприклад: пара — «двійка», шпори — «шпаргалки», хвіст — «академічна заборгованість» тощо. Більшість жаргонізмів становлять слова загальнонародної мови, вживані в специфічному значенні.

На відміну від соціально нейтральних жаргонізмів ар­готизми є соціально забарвленим розрядом лексики. Арго (фр. арго — жаргон) — це умовна говірка певної соціаль­ної групи з набором слів, незрозумілих для невтаємничених у справи цієї групи. Наприклад: кимарити — «спа­ти», пописати — «порізати», батузник — «мотузка» тощо. Жаргонізми й арготизми перебувають за межами літера­турної мови, вони зрідка вживаються в письменстві та публіцистиці як засіб негативної оцінки та мовної ха­рактеристики персонажів.

ДІАЛЕКТИ

За лексичним розмаїттям, виразовими й словотворчи­ми можливостями українська мова є однією з найбагатших, а за звуковими властивостями — однією з найевфонічніших мов світу. Українська мова в широкому значенні — це мова в її історичному розвитку з урахува­нням зрушень, зумовлених історичними, соціальними, суспільними процесами, закономірностями її розвитку, у вузькому значенні — це мова в її сучасному стані.

Сучасна українська мова — це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови лю­дей, що розмовляють українською як рідною. Сюди вхо­дять діалекти, жаргони, літературна мова, тобто все, що перебуває в мовному спілкуванні.

Діалект, або наріччя — група говірок, пов’язаних між собою рядом спільних явищ, невідомих іншим говіркам.

Сучасна українська мова має три такі наріччя:

- Північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.

- Південно-західне наріччя поширене на території За­карпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чер­нівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопіль­ської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомир­ської області, західної частини Черкаської та пів­
нічної частини Миколаївської областей.

- Південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпро­петровську, Херсонську області, Крим, південно-схід­ні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну
частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Східноукраїнські діалекти зазнали знач­ного впливу російської мови, західноукраїнські — поль­ської, румунської та інших. Діалектне розмежування може бути досить значним. Так, наприклад, у Закарпат­ській області за сукупністю мовних ознак можна виділи­ти 5 діалектів. Водночас місцеві (територіальні) діалекти активно взаємодіють із літературною мовою, збагачують її та змінюються самі. Цьому сприяють рівень освіти на­селення, засоби масової інформації, інтеграційні проце­си в суспільстві.

ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мер­твих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єд­нуються в 3 підгрупи:

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з пе­ретворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Ук­раїна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Се­реднє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території на­зивалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («україн­ці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьо­годні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та жи­вого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачува­лася розмовними елементами. Внаслідок цього утворила­ся староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю  творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колиш­ній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських реп­ресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.